Українка грузинського походження Алевтина Кахідзе: Чому я повинна соромитися і ховатися за прізвищем чоловіка?

Алевтина Кахідзе – відома художниця та кураторка багатьох мистецьких проектів.

А ще вона – українка грузинського походження і нещодавно долучилася до проєкту СВОЯ #SVOYA – про різних на вигляд та різних за походженням українок.

13 жінок та дівчат розповіли власні життєві історії, натхнені випадком тринадцятирічної дівчини, яка мешкає в Україні та навчається у Києві, але надто часто їй закидають: не-така-як-всі, – і вона відчуває свою інакшість.

"Українська правда. Життя" поговорила з кожною учасницею цієї важливої ініціативи.

Першою ми опублікували розмову із Золою Кондур – українкою ромського походження, відомою правозахисницею, засновницею Ромського жіночого фонду "Чіріклі".

Нині продовжуємо серію публікацій розмовою про коріння, середовище та побутову дискримінацію з Алевтиною Кахідзе.

Далі пряма мова.

Алевтина Кахідзе – відома художниця та кураторка багатьох мистецьких проектів

З точки зору національності я ідентифікую себе як українку грузинського походження. Хоча, мабуть, це не дуже вірно, бо моя мати українка, тобто я полукровка, тобто походження моє грузинсько-українське.

Мої батьки познайомилися в Одесі – мама у той час там мешкала, а тато вчився у Одеському вищому морехідному училищі. Вони одружились, але моя мати не змогла жити у Грузії, щось їй там не підійшло. Та й взагалі потім в них нічого не вийшло, вони розлучились.

Мене виховувала мама, але до батька я часто приїжджала, тому добре знаю грузинський контекст, знаю цю країну зсередини, а не як багато туристів, котрі бачать лише фасад.

На жаль, я не говорю грузинською – хіба, що зовсім трохи – через те, що батько не проводив зі мною багато часу, а навіть коли цей час з’являвся, тато звертався до мене російською.

Коли мене питають "Як це ти, маючи грузинське коріння, не вмієш готувати хачапурі чи хінкалі?", я відповідаю, що взагалі не готую, нема в мене цього кулінарного хисту.

Якщо б мене цікавило готування їжі, то я б, авжеж, освоїла грузинську кухню під час відвідування родичів з боку батька. Та й взагалі це якийсь стереотип… Впевнена, що зовсім не кожна "правдива українка" вміє готувати голубці чи вареники.

Моє дитинство та юність пов’язані з містечком Жданівка в Донецькій області. І тамтешнє середовище жодним чином не сприяло тому, щоб я стала художником.

Але моя мама була творчою людиною – вона по професії педагог, працювала вихователькою у дитячому садку – і хотіла долучити мене до мистецтва. Вона купувала мені журнали і книги по малюнку та живопису, їздила зі мною у Єнакієво, як у найближче місто, де була художня школа.

Чи відчувала вона себе "своєю" на Донбасі? Важко сказати. Так само і я – дуже добре знаю цей контекст, розумію його… але чи "своя" я там?

Ще в дитинстві, коли я казала своє прізвище, діти, які мене не знали чи не любили, починали одразу кричати – "Кікабідзе"! Мабуть, саме через грузинське прізвище тамошнє суспільство не приймало нас з мамою за "своїх".

Я завжди наполягаю на тому, що український художник повинен якомога більше мандрувати поза Україною. Тому що він повинен мати глобальне мислення, розуміти різні контексти. Якщо він сидить на одному місці, в оточенні одних і тих самих людей, речей, світоглядів – це йому дуже шкодить.

Тим паче, що якраз з відстані можна краще оцінити красу хаосу в нашій країні. Тобто художник може бути локальним, але не може мати локальне мислення.

Проявів побутової дискримінації у національному аспекті в українському суспільстві як було, так і залишилось дуже багато.

Наприклад, ми з чоловіком реєструємось у селі Музичі, де маємо приватну міжнародну резиденцію для художників. Віддаємо паспорти – в мого чоловіка українське прізвище, в мене грузинське.

Але коли він приїжджає забирати наші паспорти, йому кажуть – свій паспорт забирайте, а от дружині вашій треба підійти в кабінет до начальника паспортного стола на перевірку.

Він питає – чому? Йому відповідають – через те, що у вашої дружини грузинське прізвище. Так вона ж громадянка України, народилась тут!

Я, звісно, нікуди не пішла, а написала заяву про те, що мені безпідставно не повертають паспорт. І тільки через два місяця мені його повернули.

У цій державній установі навіть не розуміли, що то є дискримінація за національною ознакою.

Чи, наприклад, дзвоню я у поліцію, через те, що хтось палить листя біля мого будинку – так, я дуже продвинута в екологічному сенсі – і прошу, щоб поліція зафіксувала цей випадок і щось зробила з того.

Кажу своє прізвище – і починається! А якої ви національності?

Я кажу – це тут до чого? Та й взагалі в Україні нема такої графи – "національність". Я громадянка України і цього досить.

А поліцейські відповідають – ні, не досить, кажіть негайно якої ви національності, чого в вас таке прізвище і чому ви розмовляєте без акценту?

В результаті ніхто про паління листя вже не згадує, усі починають з’ясовувати, що це за грузинка тут скандал підіймає.

Алевтина Кахідзе: Я боялася, що мене знов почнуть сприймати якоюсь іншою, "не своєю". Фото Kostiantyn Strilets

Тобто, казати, що в Україні дуже толерантне суспільство по відношенню до людей інших національностей навряд чи можливо. Тому що нема такого права у посадовців чи у поліції, щоб перейматися моїм грузинським прізвищем та робити з цього проблему.

Саме через неприємний досвід я вирішила не брати прізвище чоловіка, хоча розуміла – якщо я це зроблю, усі ці негаразди з моїм грузинським походженням зникнуть одразу.

Але художники взагалі не хочуть брати якусь іншу ідентичність, а в мене це ще й принципово – чому я повинна соромитися свого прізвища, свого коріння, ховатися за прізвищем чоловіка?

Мабуть, це для мене настільки принципово через особисті причини. Досі пам’ятаю, що коли я отримувала свій перший український паспорт, то побачила що по-батькові мене написали неправильно. Не Тамазівна, а Томазівна, через "о".

Але я не пішла до начальника з вимогою виправити помилку. Просто тому, що не хотіла знов звертати увагу оточуючих на моє дивне прізвище й по-батькові.

Я боялася, що мене знов почнуть сприймати якоюсь іншою, "не своєю".

Середовище настільки тоді впливало на мене, що я мала ось цей внутрішній страх бути іншою. Згодом мені було дуже соромно за власне боягузтво. І я дала собі слово, що ніколи більше я не дозволю собі боятися з цього приводу.

Як було прийнято у Радянському Союзі?

Титульна національність – то росіяни, потім йшли "молодші брати українці", і вже тільки потім десь позаду якісь незрозумілі грузини зі своїми смішними акцентами.

При тому, що коли у дитинстві я приїжджала до Грузії, то мала нагоду побачити, яка там фантастична культура побуту. Навіть у селах було прийнято, що коли ти сідаєш їсти, тобі приносять три різні виделки і три різних ножа.

А у Жданівці люди їли без ножів – у нас в школі навіть виделок не було.

Але саме ці люди, почувши моє прізвище, чомусь сприймали мене як представницю нерозвиненого, навіть дикунського, світу.

Так, я розумію, що культура побуту – це ще не все, але це дуже яскраве свідчення культури взагалі.

Звісно, що й у Грузії інколи мають місце нетолерантні прояви. Наприклад, я це добре відчула з боку грузинських жінок. Тому що я полукровка, тобто моя мати – слов’янка забрала їх грузинського хлопця, і тепер вся його сім’я сумує через те, що він не одружився з грузинкою як ото завжди було прийнято.

Стереотипи виникають через незнання іншої культури, іншої ментальності. Коли в Грузії у важки часи скасували пенсійний фонд, в Україні казали – от дикуни!

Але ніхто тут просто не знає, що у грузинів настільки розвинута культура піклування про літніх людей, що пенсійного фонду може і не бути.

В Україні, де, м’яко кажучи, невеликі пенсії, раптом почали закидати грузинам неповагу до старших. Тут не розуміють, що в Грузії літнім людям допомагають не тільки діти і родичі, а навіть просто сусіди. І це нормально.

У грузинів соціальна допомога розпорошена у суспільстві, а не зосереджена у міністерствах і не залежить від політичних маніпуляцій. Грузини взагалі не дуже покладаються на державні інституції.

Сучасні художники своїми проектами намагаються казати про те, як себе поводить людина у тій чи іншій ситуації.

З самого початку окупації Донбасу я почала займатись проектом, який базувався на діалогах з моєю мамою, котра залишилась у Жданівці. У цьому проекті я назвала маму Клубнікою Андрїївною, згадавши, як один малюк з дитячого садка ніяк не міг запам’ятати її ім’я і тому називав Клубнікою.

Мати не хотіла переїжджати з окупованих територій, тому що, не дивлячись на те, що завжди була "бандерівкою", у Жданівці в неї був будинок, господарство, город, садок. А мені важливо було показати, як війна впливає на життя звичайної людини, як ця людина живе посеред жаху.

5 років на непідконтрольних Україні територіях! Спочатку ДНР, потім на якийсь період Україна, і знов ДНР.

Найгірші часи були, коли ЗСУ звільняли Жданівку – тоді місто зазнало найбільших обстрілів, на маминій вулиці вбило сусідку.

Я хотіла розповісти, що ситуацію на Донбасі неможливо звести до чорно-білої графіки, до протистояння абсолютного добра з абсолютним злом.

Я намагалася розвіяти цей міф, нібито усі, хто залишився на окупованих територіях – то проросійські зрадники. Тому що це зовсім не так.

Проект про Клубніку Андрїївну, який базувався на діалогах з мамою художниці, котра залишилась у Жданівці на Донбасі

Коли мама померла, перетинаючи КПВВ, моя розповідь зупинилась.

Але якщо колись все ж почнеться інтеграція Донбасу в Україну, то я дуже сподіваюсь, що саме такі проекти, як мій, допоможуть краще зрозуміти людей, що опинились поза країною, поза нормальним життям.

Для мене українка – це жінка, яка занурена у вітчизняний контекст.

Неважливо, яке прізвище вона носить, яка кров перемішана у її жилах, важливо, чи прожила вона хоча б частину свого життя у цьому спільному контексті, чи стикалась з проблемами, які були і які досі є, чи розуміє вона ось ці внутрішні коди – перший Майдан, другий, окуповані території, війна...

Війна завжди впливає погано на людей, тому що неможливо жити у контексті насильства і при цьому ставати більш людяними. Але перемога наша має бути саме у тому, що, не дивлячись на тривалу війну, ми все ж залишимось справжніми людьми.

Андрій Тараненко, спеціально для УП.Життя

Титульна світлина Денис Маноха

Кампанія СВОЯ #SVOYA реалізується спільно з громадською організацією "Центр спільних дій", виданням "Українська правда" за підтримки Швеції, Національного Демократичного Інституту (НДІ) та Міжнародного фонду "Відродження".

Вас також може зацікавити:

#SVOYA: історії про різних на вигляд та різних за походженням українок

Любов, страх, смерть: 5 грузинських поетів, яких варто знати

На лижі у Грузію: курорти, ціни, особливості

У них забирають дитинство. Як у Грузії одружують неповнолітніх дівчат

"Свій циган", сусід та кум. Ким були і є роми для українців, пояснює історик

"Циган" у кіно, або Чому світові потрібен якісний ромський кінематограф

Ми хочемо тримати з вами зв'язок. Будемо раді бачитися і спілкуватися з вами на наших сторінках у Facebook та у Twitter.

А якщо хочете бути в курсі лише новин та важливої інформації про здоров'я, підписуйтесь на нашу Facebook-групу про здоров'я та здоровий спосіб життя.

Також ми ведемо корисний телеграм-канал "Мамо, я у шапці!".