Чи смерть – це найгірше? 

2855
26 лютого 2020

Від автора: Своїм досвідом проживання смерті племінника та поганих новин в сімейному колі ділиться молода юристка. 

Вона не готова публікуватися під справжнім іменем – не хоче, щоб про дізналася сім'я. 

Я публікую її думки від свого імені, бо це нагадування про те, як багато в нас не проговореного і, тому, не вирішеного в питаннях смерті та хвороби. В роботі з людьми, а не їхніми діагнозами. 

"Я не знаю, яким богам молитися. В сина рідкісна форма лейкозу", це були слова мого брата, які почула від нього одного вересневого ранку. 

Боротьба тривала 2 роки 8 місяців і 18 днів. 

Втретє його вже не реанімували. Бо хлопчик так попросив. 

Він майже осліп. Біль був нестерпний. Реакція відторгнення транспланта вразила практично всі органи…

Такі дзвінки завжди неочікувані і болісні. Близькі мені люди жили в іншій країні. 

Я зуміла приїхати лише на похорон. Проте в Україні я дзеркалила те, що відбувалося там… 

Коли йому шукали донорів, я знайшла вихід на батьків онкохворих дітей в Києві і регулярно здавала кров або її компоненти

Коли йому шукали ліки, я підключилася до подібної ініціативи тут. 

Чим більше я дізнавалася про потреби онкохворих пацієнтів та їхніх родин, тим різноманітнішою ставала моя допомога. 

Писала листи янгола, приносила книжки і подарунки, розмовляла з мамами про різне. Одного разу навіть провела майстер-клас з валяння для хворої дівчинки та її мами…

...Коли племінник потрапив в лікарню востаннє, було зрозуміло, що лік іде на тижні. Проте, смерть все одно була важким ударом… і як допомогти рідній і близькій людині пережити втрату єдиної дитини я не знала. До сих пір не знаю… 

Я думала, що продовжуючи час від часу допомагати, відкуплюся від демонів онкологічних захворювань… і вони більше не вразять мою родину. 

З тривогою бачила навколо, як рак забирав чоловіків, матусь, дітей  серед друзів і серед малознайомих людей… 

Щиро плакала, але в глибині душі… ницо видихала: не в моїй родині. 

Аж раптом минулого року я почула це чотири рази. І все це в моїй родині…

"В мене рак, я лягаю в лікарню на операцію", перша стадія, вчасно видалили. Ремісія. Перевірки щопівроку. Медикаменти.

"В тата діагностували злоякісну пухлину. Проходимо обстеження", неоперабельна. Четверта стадія. Множинні метастази… Дотримуємося дієти, малі навантаження. Але сили залишають. Колись сильний і витривалий, тепер він гуляє виключно на балконі.

"Знаєш, в мене щось на язиці… Я була в онколога… Буде операція". Вже було три операції: видалена частина язика, слюнні желези, лімфатичні вузли під щелепою, на шиї та біля ключиць. Променева терапія. Боротьба триває.

"Здається пневмонія… Ліки не діють… на знімку темна пляма… рекомендують операцію", не буду казати, скільки сивих волосин мені додалося, перш, ніж діагноз "рак легенів під питанням" зняли…

Тепер я радію інакше: фух, тут ще не треба готуватися до найгіршого. Тут справилися. Тут призупинили. 

Проте, я стикаюся із внутрішніми ділемами. Коли у тата відкрилася кровотеча і ми викликали швидку, коли він був в реанімації… лікарі казали нам "готуватися до найгіршого". 

Моє внутрішнє питання було: а чи смерть це найгірше? 

Чи не краще померти тихенько, без страждань, аніж жити з болем, муками, в страху? 

Ось він мій найбільший страх безсилля. Що зможу і чи зможу я зробити, щоб людині на шляху до бога не було страшно? Не було боляче? Де взяти потрібні сильнодіючі ліки? Чи вистачить в мене мужності тримати за руку? Як реагувати, якщо буде розмова "коли я помру, то…"

А якщо людина навпаки, до останнього відмовляється прийняти те, що кінець близький? Якщо при смерті плаче? Або сміється? Як бути сильною і м’якою водночас? До кого я можу звернутися по допомогу? 

Що робити, коли людина вмирає довго? Спочатку перестає виходити на вулицю. Потім їй важко встати в туалет чи душ. 

Як допомогти прожити ці останні дні, тижні, місяці гідно? В чистоті, з можливістю лежати зручно, не мати пролежнів, не відчувати неприємних запахів, із достатньою кількістю кисню і так далі… 

Як підтримати себе та інших, хто ще лишається на цій планеті і ще не скоро потрапить в Нангіялу?  

Хотіла б я мати відповіді принаймні на деякі питання. 

Хотіла б я не боятися звинувачень в "малодушності".

Хотіла б я не чути "ти зарано здаєшся"... 

Чи можна сказати, що це про "здорове ставлення до смерті"? Не знаю. Впевнена, це нормально – боятися і уникати її. Інстинкт самозбереження. 

Моє ставлення перейшло в стадію "якщо смерті не можна уникнути, то як зробити спогади про неї менш болісними?" І при цьому не романтизувати її… бо мій обмежений досвід говорить, що красивого буде мало.

Всі ці думки, події, емоції та стреси не відбуваються відокремлено від інших складових життя: моя власна родина, чоловік і діти, робота, якісь хоббі та спорт. Можливо, саме це і дозволяє триматися на плаву? 

Я була спустошена не самим фактом хвороби чи усвідомленням того, що ми всі помремо. 

Я була виснажена і спустошена власним безсиллям перед болем. 

Я усвідомила, що не зможу полегшити психологічний стан чи зменшити внутрішні страждання близьких мені людей. 

І це те, що завдає мені особисто найбільших страждань. Я не можу і не вмію казати "візьми себе в руки" або "на все воля Божа". Мені важливо підтримати людину в її гідності і сприяти тому, щоб вона не відчувала себе втраченою. 

Завдяки подрузі, я дізналася про існування психологів, які підтримують сім’ї онкохворих пацієнтів. 

Вже півроку щотижня в мене є можливість обговорити свої сумніви і страхи, розповісти, що я бачу і визначити, як мені краще себе вести аби підтримати рідних мені людей. 

Ситуація з родиною навчила мене не боятися шукати підтримки. Сміливіше говорити про свої потреби, питати про допомогу. 

А ще мені дуже-дуже допомогли книги. Книги, в яких герої живуть із онкологією і, як правило, помирають від неї. 

Принаймні, коли людина хворіє на рак, то є шанс з нею як слід попрощатися (на відміну від раптової смерті). 

Я з нетерпінням чекаю виходу в світ "Зовсім не страшної книги про життя, смерть та все, що поміж ними".

Книга вийде з друку навесні 2020 року 

А на додачу ось мій неповний перелік того, що можна почитати, щоб знайти примирення із тим, що люди смертні:

📖  Пол Каланіті "Коли подих стає повітрям"

📖  Ренді Пауш "Остання лекція"

📖  Ерік-Емануель Шмідт "Оскар і Рожева пані"

📖  Джон Грін "Провина зірок"

📖  Катерина Бабкіна "Шапочка і кит"

📖  Джоді Піколт "Янгол для сестри"

📖  Олександр Солженіцин "Раковий корпус"

Анастасія Леухіна, співзасновник платформи "Освітній експеримент", ГО "Горізонталі", викладач Київської школи економіки, спеціально для УП.Життя

Титульна світлина AndrewLozovyi/Depositphotos

Вас також може зацікавити:

Чому нам важко усвідомити неминучість власної смерті. Пояснюють вчені

LEGO смерті: навіщо кладовище у Відні пропонує дітям конструктор з крематорієм та могилами

Цінуйте кожну мить. 14 фото показують людей перед смертю з їхніми близькими

Секс, Бог, смерть, війна… – як говорити з дітьми про складні речі

Хоспіс вдома: як в Ужгороді знеболюють смерть

Ми хочемо тримати з вами зв'язок. Будемо раді бачитися і спілкуватися з вами на наших сторінках у Facebook та у Twitter.

А якщо хочете бути в курсі лише новин та важливої інформації про здоров'я, підписуйтесь на нашу Facebook-групу про здоров'я та здоровий спосіб життя.

powered by lun.ua