Культура України у 2025: здобутки, втрати та події року
Культурний 2025 рік запам'ятався передусім безперервним потоком новин – різних за масштабом, вагою і наслідками, а часто й з відкритим фіналом. Серед них судові рішення, гучні заяви Міністерства культури, повернення історичних артефактів, міжнародні успіхи й затяжні внутрішні конфлікти. Новинна стрічка створювала відчуття постійного руху, втім рідко давала зрозуміти, куди саме цей рух спрямований.
УП.Культура зібрала головні події 2025 року й аналізує чи культурні політики нарешті віднаходять свій вектор або ж залишаються у стані стратегічної невизначеності. Від кримінальної справи росіян проти Жадана, судових справ проти Мінкульту й до створення Фонду збереження спадщини та повернення українських імен на міжнародну сцену.
Метаморфози Міністерства культури
У 2025 році Міністерство культури (яке з Міністерства культури та стратегічних комунікацій знову змінило назву на лаконічну) стало одним із найпомітніших ньюзмейкерів у культурному полі, значною мірою завдяки пресрелізам і заявам тимчасового виконувача обов'язків міністра Миколи Точицького.
Точицький говорив про необхідність надати Софії Київській (що також супроводжувалося низкою скандалів) і національним музеям статус критичної інфраструктури, публічно заявляв про масштабне розкрадання українських культурних цінностей Росією, наголошував на загрозах для спадщини в умовах війни.
Заяви звучали правильно, та щоразу впиралися в ліміти реальної відповідальності. Міністерство визнавало, що не має потужностей для евакуації музейних цінностей із прифронтових територій і фактично не бере на себе відповідальність за цей процес.
Напруга, що накопичувалася протягом року, вилилася у відкритий конфлікт між культурною спільнотою та міністерством й лист із "сімома причинами для звільнення міністра культури", адресований прем'єр-міністру.
Призначення менеджерки з досвідом роботи в Мінекономіки Тетяни Бережної стало досить неочікуваним й досі сприймається по-різному. Згодом її призначили на подвійну посаду віцепрем’єр-міністерки з питань гуманітарної політики України – міністерки культури України. Водночас чергова зміна назви Міністерства викликає радше полегшення.
У бюджеті на 2026 рік на культуру передбачили 16,1 млрд грн, що майже на половину більше, ніж торік. Найбільшим новим видатком стала президентська програма "1000 годин українського контенту" із бюджетом 4 мільярди, який має "зміцнити українську ідентичність, підтримати медіапростір і створити широкий спектр аудіовізуального продукту" – від кіно й серіалів до музики, театральних вистав, мультфільмів і навіть ігор. Про те, що з нею може піти не так, ми писали у грудні.
Водночас державні інституції отримали значно скромніше, але зростання фінансування: національні театри - 8,5%, художні колективи й концертні організації - також 8,5%, музеї, бібліотеки й культурно-просвітницькі центри - 7,2%, заповідники - 6,8%.
Держава все ж охочіше інвестує у великі, медійно привабливі програми, ніж у стабільність інституцій. Бюджет-2026 дає культурі більше ресурсу, але поки не відповідає на головне питання – за якою логікою ці кошти мають працювати і чи здатні вони перетворитися на довгострокову політику, а не разову ініціативу.
За сприяння міжнародних партнерів розпочалася робота Українського фонду культурної спадщини. Фонд першочергово має займатися консервацією пошкоджених пам’яток, реставрацією рухомих об’єктів спадщини, а також будуванням фондосховищ для евакуації із загрожених територій картин, скульптур, археологічних предметів, об’єктів природознавчих та краєзнавчих музеїв.
Задачі після війни – у першу чергу відновлення нерухомих об’єктів культурної спадщини.
Ще одна характерна риса року – постійна зміна керівників. Довгоочікуване звільнення одіозної очільниці Держкіно Марини Кудерчук, призначення нового голови Андрія Осіпова й перехід під опіку Мінкульту; Божена Пеленська завершила каденцію керівництва "Фабрикою повидла" у Львові і новою директоркою стала культурна продюсерка Ілона Демченко; кураторка і дослідниця ПінчукАртЦентру Ксенія Малих розпочала управління новим ПромприладАртЦентром. Бонусом до оновлення інституцій стала новина про отримання приміщення на Липках київським Музеєм Авангарду.
Також призначили нову очільницю Національний музей історії України – Олену Земляну, керівницю Департаменту правового забезпечення Міністерства культури. Раніше посаду генерального директора Національного музею історії України займав спеціаліст у галузі скандинавістики, історик та археолог Федір Андрощук. В інтерв'ю УП.Культура наприкінці своєї каденції він розкритикував діяльність Міністерства під час початку повномасштабного вторгнення. Врешті, Андрощук подав заяву про звільнення, яку Міністерство культури не прийняло.
До речі, у грудні 2024 року депутатка Соломія Бобровська з фракції "Голос" заявила, що Федір Андрощук поїхав у закордонне відрядження і не повернувся. На що той відповів, що він у закордонному відрядженні саме в Україні, адже має громадянство Швеції.
В цьому ключі не можна не згадати про рішення Мінкульту почати реформування культурної освіти. Так наприкінці року директоркою київського державного художнього ліцею стала мисткиня Алевтина Кахідзе, яка пообіцяла зосередити увагу молоді й на сучасних мистецьких практиках.
Деколонізація на межі між гучними словами і незавершеними рішеннями
Процеси деколонізації у 2025 році продовжувалися, як у вигляді активізму, так й рішень міжнародної спільноти. На регіональному рівні ухвалювалися рішення про перенесення окремих пам'ятників – зокрема, у Полтаві погодили демонтаж двох монументів Петру І. Водночас в інших містах ситуація залишалася підвішеною: в Одесі позбулися "тіні Пушкіна", але не самого пам'ятника (який вже вилучили з реєстрів і були готові демонтувати ще в 2024) й перейменували останні вулиці його імені, у Харкові не планували зносити монумент Висоцькому (але встановлять пам'ятник Міхновському, можливо навіть на тому самому місці).
На рівні державної політики прем'єр-міністр визнав відсутність правових норм для заборони пісень російською мовою. Утім, наприкінці року до цього питання знову повернулися депутати разом з мовною омбудсменкою.
Тож в 2025-му картина "деколонізації" виглядала як постійне маневрування між вимогами активістів, юридичними обмеженнями та розгубленістю влади у питанні політики пам'яті. Це можна назвати рухом, у якому, втім, символічні жести на запит суспільного тиску часто підміняли системну дослідницьку та політичну роботу.
Театрбум і театрскандал
До незавершених рішень цьогорічного культурного простору можна віднести й скандал року – обвинувачення директора Молодого театру Андрія Білоуса в домаганнях до неповнолітніх студенток. Протягом року ми стали свідками протестів театральної спільноти, постійних перекидань відповідальності між театром, університетом Карпенка-Карого, де викладав Білоус, й міської влади з Міністерством культури (тоді ще МКСК). У грудні Білоусу продовжили утримання під вартою, тож ця історія певно стане частиною нашого 2026 року.
В міру хорошою новиною є те, що харківські театри отримали статус критично важливих. Хоча таке рішення Харківська адміністрація ухвалила після низки закликів акторів та акторок з усієї країни. З початку повномасштабного вторгнення Харківська область є єдиною, де фінансування на культуру, зокрема на оплату роботи театрів скоротили майже повністю.
Паралельно 2025-й став черговим роком так званого театрбуму. З одного боку, вірусні вистави та полювання за квитками на класичні постановки, а з іншого – усе гучніша розмова про потребу наближення українського театру до сучасності, а не ескапізм в сюжети минулого.
Маленькими кроками в театрі з'являється більше політичної прямоти, тілесності, досвіду втрати й проговорення травми. Утім, ще довгий шлях чекає на спільноту перед справжньою міжнародною інтеграцією. Особливо це проявилося під час епатажного й скандального повернення режисера Андрія Жолдака, який взявся робити виставу "Дім" про війну, багато років перебуваючи поза межами України й до 2022 року працюючи в Росії.
Про це та про те, як війна трансформує театр завдяки роботі військових та ветеранів УП.Культура детально писала у підсумках театрального року й окремому матеріалі про Театр ветеранів.
Культурна спадщина: суди, скандали і можливі перемоги
У 2025 році захист культурної спадщини знову виявився однією з найконфліктніших і найменш стабільних сфер культурної політики. Показовою стала історія з Пироговом: суд остаточно заборонив забудову на території музею просто неба, водночас Міністерство культури оштрафували за порушення – невиконання умов Офісу генпрокурора про збільшення території охоронної зони довкола музею.
Формально спадщину вдалося захистити, але сама ситуація показала системну проблему – держава одночасно виступала і стороною захисту, і джерелом порушень. Схожою стала й історія Житнього ринку у Києві, який офіційно внесли до переліку об'єктів культурної спадщини, але лише після років публічних дискусій і ризику втрати.
Парламент, втім, ухвалював важливі рішення: підтримав закон про покарання за знищення культурної спадщини (після показових випадків того ж руйнування) та ратифікував Нікосійську конвенцію, посилюючи формальні механізми захисту.
Ще одна мініперемога: Кабінет Міністрів перерозподілив видатки держбюджету на 2025 рік та спрямував 25 мільйонів гривень на генератори та інше обладнання для закладів культури, які під час відключень ризикували надійними умовами для збереження колекцій і візиту глядачів.
У Варшаві цьогоріч також затримали російського археолога Олександра Бутягіна – високопоставленого співробітника Ермітажу. За даними української прокуратури, він проводив незаконні розкопки на об'єктах культурної спадщини в Криму, що призвело до їхнього знищення. Тепер Україна готує офіційний запит на екстрадицію. Після отримання документів польський суд перевірить їх та вирішить, чи є підстави для екстрадиції Бутягіна до України. Підозрюваному загрожує позбавлення волі на строк від одного до десяти років.
Культурний бізнес і бізнес на культурі
Одним із помітних трендів 2025 року стала активніша присутність великого бізнесу в культурному полі. Вона принесла з собою ресурси, масштаб і нові аудиторії. Бізнес дедалі частіше брав на себе роль партнера й промоутера культурних подій.
Так показовим став кейс презентації шаблі Івана Мазепи під час бою Усика і Ф'юрі ГО "Ukraine WOW". Історичний артефакт опинився в межах глобального спортивного шоу, чим привернув увагу до України. Трансформації переживав й центральний вокзал "Укрзалізниці" в Києві, який швидко перетворився на масштабний, утім хаотичний артмайданчик: Леся Хоменко, Жанна Кадирова, Олексій Сай і Барбара Крюгер представили свої роботи у просторі вокзалу та як інтервенцію на потязі, а ті ж Ukraine WOW відкрили там імерсивний проєкт про спадщину з однойменною назвою. Окрім мережі магазинів Аврора, яка фінансувала останній проєкт, інші мистецькі інтервенції на вокзалі у змагальному тоні втілювали два великі приватні фонди – загальновідомий ПінчукАртЦентр та новостворений Ribbon International.
У 2025 році бізнес справді став важливим союзником культури фінансово, організаційно й комунікаційно. Та важливим питанням лишається глибина цієї взаємодії: чи здатні такі партнерства виходити за межі ефектної презентації і ставати простором для складних розмов, довготривалих взаємодій на посилення не лише партнерів, але і середовища культури, врешті, торкатися некомфортних, але тому цікавих і важливих тем, і бути готовими не отримувати миттєву вигоду, а вкладатися системно.
Україна у світі
2025 рік знову показав культурну роботу українців за кордоном. Національний день України на EXPO в Японії, присутність українських фільмів у ключових конкурсах Берлінале та серед номінантів на "Оскар", участь в архітектурній бієнале у Венеції з проєктом "Dakh (Дах): Vernacular Hardcore", призначення куратором Берлінської бієнале українського культуролога Василя Черепанина – усе це створює образ країни, чия культура має потенціал. Потенціал, щоб нарешті бути актуальною, зрозумілою й цікавою світові.
Вже за традицію українці визначили брати участь у фестивалі Burning Man. Цьогоріч представили велику інсталяцію "Чорна хмара", яка символізувала образ незгоди, яку українці часто не помічають через безпідставний оптимізм. Поки хмару презентували у Києві, продюсер проєкту Віталій Дейнега сказав, що "справжня актуальність ще попереду". За іронією, він не прогадав, адже на фестивалі в США чорну хмару знесла пилова буря. Так вона стала натяком на загрозу наступної світової війни, а замість неї створили напис "NO FATE", що мав в собі залишки конструкції хмари й прикрасив український табір на фестивалі.
Українські митці, режисери й куратори дедалі точніше працюють із мовою міжнародних інституцій – темами, форматами, візуальністю, способами розповіді. Та все ж для міжнародних інституцій тема війни, пам'яті й національної ідентичності постає радше жестом солідарності з українцями, ніж формою мистецької практики з релевантною мовою для спільноти критиків та професіоналів.
Водночас ця міжнародна видимість залишається кволою з точки зору системності. За кожним успіхом стоять окремі, часто незалежні команди, особисті звʼязки, грантова підтримка з-за кордону й індивідуальна витривалість, а не стабільно вибудувана культурна політика експорту. Держава переважно фіксує досягнення постфактум, інституції часто виконують роль формального супроводу.
TikTok-культура
Поки інституції повільно реагують, культурний процес дедалі частіше визначають алгоритми соцмереж. У 2025-му TikTok остаточно закріпився як майданчик, де формується популярність й репутація українських митців. Львівський хор "Гомін" й вже дворічна хвиля інтересу до вистав Івана Уривського – приклади того, як культурні явища стають масовими й шанованими без участі мистецької критики (а часом і всупереч їй).
Здається, тепер саме TikTok, який здатен забезпечити широкі охоплення, диктує тренди не лише для глядацтва, але і для інституцій, яким доводиться усе більше на нього зважати. Інституції ж у кращому разі спостерігають, а в гіршому реагують із запізненням і розгубленістю. Звісно, така видимість лише підкреслює слабкість експериментальних та складніших форм мистецтва, яким поки що не вдається знайти своє поле для комунікацій та видимості.
Тим часом у плинному світі соцмереж є і свої константи: вірші Жадана. Йому, до речі, цьогоріч росіяни оголосили кримінальне провадження за те, що він українець.
Втрати і памʼять
Війна проривалася через новини про загиблих культурних діячів, через дискусії довкола меморіального військового кладовища, через напружені розмови про суспільну пам'ять і форми її вшанування.
Війна не стала окремим розділом – вона пронизує всі інші. УП.Культура вшановує імена культурних дієвиць й дієвців, що поклали життя за збереження України:
Актор з Дніпра Максим Ковтун
Монументаліст Михайло Климченко
Танцівник і хореограф Володимир Раков
Кінопродюсер Станіслав Притула
Продюсер "Зважених і щасливих" Юрій Кірпік
Скульптор Тарас Шевченко
Режисер Віталій Кокошко
Актор Олексій Самойленко
Фотохудожник та краєзнавець Ігор Климович
Головна зберігачка фондів Чернігівського художнього музею Марина Гриценко
Художник Давид Чичкан
Криворізька художниця Маргарита Половінко
Актор Андрій Синишин
Артист Львівської національної опери Дмитро Пасічник